ВПЛИВ АНІМАЦІЙНИХ ФІЛЬМІВ НА РОЗВИТОК ПСИХІЧНИХ ПРОЦЕСІВ ДИТИНИ
Останнім часом часто доводиться говорити з дітьми, які на просте запитання «Що ти любиш робити?» не можуть нічого відповісти. Після тривалих роздумів відповідають: «Дивитися мультики». Але дивно те, що вони не тільки не можуть назвати назву фільму, але й імен головних героїв, хіба щось узагальнене «черпашки-ніндзя» або «покемони», про сюжетні лінії мова не йде. Як правило, батьки приводять таких дітей на консультацію з дуже схожими проблемами — слабка успішність, низька мотивація до навчання, проблеми з увагою, стомлюваність, дратівливість, довго не може заснути, іноді підвищена агресивність, істеричні реакції, енурез. Під час розмови з батьками зясовується, що дитина багато часу проводить перед телевізором, і «відірвати її не можна». Цікаво, що самі батьки, незважаючи на спроби «відучити» дитину від телевізора не пов’язують проблемну ситуацію з переглядом телепередач. Дивно також і те, що такі «аматори мультфільмів» воліють дивитися американські й японські анімаційні серіали, а старі добрі радянські мультфільми в них не викликають найменшого інтересу.При патопсихологічному обстеженні таких дітей провідними порушеннями виявляються, порушення довільної уваги, виснаження психічних процесів і зміни в емоційній сфері, при нормально розвиненому інтелекті. Спостереження за тим, як виконують такі діти інтелектуальні завдання, приводить до цікавих результатів. Спочатку згадаємо, що увага є проявом орієнтувального рефлексу й може бути мимовільною й довільною. Мимовільна увага — природний процес тісно пов’язаний з інстинктом самозбереження, тому що, насамперед, має оберігати людину від небезпек зовнішнього світу. Як би ми не були зай¬няті, ми обов’язково повернемо голову до джерела сильного різкого звуку – до цього нас закликає інстинкт самозбереження. Мільйони років еволюції «переконали» всіх тварин, що несподіваний різкий звук найчастіше є провісником лиха або навіть смерті.
Для зорових об’єктів стимулами активізації мимовільної уваги є яскравість, освітленість об’єкта, інтенсивність кольору (теплі тони, особливо червоний, який сам по собі є сигналом небезпеки), величина, й те наскільки об’єкт відрізняється від звичного для ока середовища (наприклад, пальма на льодовику).
Дуже важливою характеристикою є також рухливість об’єкта — чим більша швидкість руху, тим сильніше об’єкт при¬вертає мимовільну увагу, тому що досвід предків підказує, що такий об’єкт потен¬ційно небезпечний.
Зовсім інші механізми задіяні при довільній увазі. Якщо вона й пов’язана з інстинктом самозбереження, то опосередковано через пізнавальну сферу. Саме пізнавальну сферу, насамперед, «обслуговує» механізм довільної уваги. Щоб його включити потрібний попередній розумовий акт, акт волі й певний енергетичний ресурс нервової системи. На відміну від мимовільної уваги, коли енергетичний ресурс виділяється системою автоматично для вітальних потреб, довільна увага вимагає більшого енергетичного потенціалу для функціонування й менше пов’язана з життєвими функціями. Насамперед довільна увага обслуговує пізнавальну сферу й є основою для формування довільного запам’ятовування й розумових актів, які лежать в ос¬нові процесу навчання. Тому патологія мимовільної уваги загрожує фізичному існуванню людини, а патологія довільної уваги викликає порушення пізнавальної сфери і, насамперед, відбивається на мотивації до навчання й можливості навчання. Для дитини проблеми довільної уваги, насамперед, пов’язані з формуванням інтелекту.
Спробуємо порівняти радянські, американські та японські анімаційні фільми стосовно того, як вони впливають на функцію уваги, й відповісти, які механізми задіяні для залучення уваги, на яку увагу розраховують автори анімаційних фільмів — довільну чи мимовільну.
Не треба сидіти біля телевізора з секундоміром, щоб побачити значне розходження в темпі пересування героїв мультфільмів. Особливо в американських фільмах герої носяться із шаленою швидкістю, що додатково підкреслюється занадто швидким музичним супроводом. Ноги героїв рухаються так, що зливаються в безперервну лінію руху. До речі, багато художніх фільмів американського виробництва, розрахованих в основному на дитячу аудиторію, такі як «Маска», «Людина-павук», мають ті ж властивості. В японських анімаційних фільмах темп трохи нижчий, а в старих радянських—темп природний для живих істот. Для відстеження дії, наприклад, у серіалі про мавпу, удава, слоника й папугу («38 папуг») необхідно залучати довільну увагу та активізувати процеси мислення. Автори розра-ховують на те, що дитина буде стежити за ходом думки героя, а не за тим, куди він побіжить.
Більшість же американських анімаційних серіалів, особливо зі студії Діснея, експлуатують мимовільну увагу, «прив’язуючи» глядача до екрана й не даючи приводу включити довільну увагу й задіяти процеси мислення. На екрані відбувається швидке пересування героїв, яке часто не має сенсу. Просто героєві потрібно потрапити з пункту А в пункт В, але навіть якщо пересування героя й несе якесь сюжетне навантаження, рішення й обговорення відбуваються з такою швидкістю, що глядач не може зрозуміти й прийняти необхідність даної дії. Це приводить глядача до пасивного стану – споглядання хаотичного руху. Згадаємо, що для того, щоб увести людину в гіпнотичний стан часто використовується той же метод – пасивне спостереження за надто швидким рухом якогось об’єкта, настільки швидким, щоб не дати можливості ввімкнутися довільній увазі, а значить, і розумовому процесу…
Таким чином темп американських анімаційних серіалів уводить дитячу аудиторію в стан близький до трансу й шляхом експлуатації мимовільної уваги жорстко «прив’язує» до екрану дитину. Саме з цим пов’язано те, що діти не в змозі повторити сюжет мультфільму – не включаються процеси довільної уваги, мислення, й довільного запам’ятовування. Але тривала експлуатація мимовільної уваги вичерпує енергетичний ресурс психіки дитини, й по закінченні перегляду дитина не здатна до інтелектуальної праці — наступає виснаження психічних процесів.
Це підтверджується тим, що діти, які мають виражену органічну патологію, дефіцит уваги, здатні сидіти перед екраном дуже довго, що радує їхніх батьків, які не дуже замислюються, за рахунок яких ресурсів відбулася така концентрація. Але після перегляду мультфільмів у таких дітей значно посилюється патологія поведінки. Батьки відзначають, що після тривалого сидіння перед екраном дитина стає, за їхніми словами, некерованою. І дехто, щоб заспокоїти дитину, знову вмикає телевізор. Коло замикається. Звичайно, у здорових дітей цей феномен не так яскраво виражений, але виснаження функції уваги знижує можливості пізнавальної сфери, й насамперед це відбивається на мотивації до навчання.
Тепер розглянемо гаму кольорів анімаційних фільмів. Звичайно, бляклі кольори радянських фільмів програють порівняно з японськими й американськими. Але чи так це й погано? В японських серіалах кольори примітивні й однозначні. Тут практично відсутні півтони, натомість використовуються темні варіанти основних кольорів (жовтий, зелений, синій, чорний). На екрані рухаються чітко окреслені колірні плями, що теж залучає й задіює інстинктивний механізм мимовільної уваги. Колірна гама американських мультфільмів різноманітніша. Тут ми бачимо багато тонів і півтонів, украй насичених. Якщо порівняти їх із акварельними ма¬люнками з безліччю відтінків різної інтен¬сивності й розмитих обрисів, то ми побачимо, що вони в перший момент сприймаються як бляклі й нецікаві, необхідне додаткове зусилля й включення довільної уваги, щоб «дібрати» зміст зображення, що вже говорити про чорно-білу гаму. Здавалося б, що тут страшного? Але давайте згадаємо, якого кольору букви. Після агресивного колірного шоу з екрана дитині дуже важко переключити увагу на дрібні чорно-білі об’єкти. Більше того, звичка сприймати яскраві «чужі» зображення виключає роботу над власними внутрішніми зоровими образами, які в більшості людей не можуть конкурувати за яскравістю з екранними зображеннями. У більшості дітей не формується внутрішня кольорова картинка під час читання тексту. Тому сьогодні завдання на зразок «Намалюй ілюстрацію до того, що ти прочитав» надзвичайно складне для більшості дітей. Дитині дуже важко втримувати увагу на буквах, тому, скільки б не було яскравих картинок у книжці, читання для такої дитини важке й малопривабливе заняття, а значить — і весь процес навчання в школі. Труднощі читання формують труднощі освоєння інших шкільних предметів і знижують загальну успішність.
Перехід до книжок без картинок зараз відбувається набагато пізніше, як 20 років тому. На ринку можна знайти книжки з кольоровими ілюстраціями для підліткового віку. Постійно говорять про барвистість підручників, які серйозно програють боротьбу з кольорами діснеївських мультфільмів. Ми починаємо забувати, що читання — це процес сприйняття чорно-білих знаків, і скільки кольорових картинок не було б на сторінці, читати доводиться чорно-білі букви. Зараз не важко знайти підлітків, які не можуть читати книги без картинок, і тому крім ілюстрованих підручників та журналів, у найкращому випадку, нічого не читають. Вони стають пасивними споживачами чужих зображень, власна уява не включається.
Помічено, що діти, які проводять біля екрану занадто багато часу, мають виражені труднощі не тільки з читанням, але й з малюванням. Вони намагаються повторити екранні зображення, а оскільки зробити цього не можуть, то відчувають дискомфорт і відмовляються від малювання взагалі. Збільшується пасивність у реальному світі, дитина відмовляється від одного з самих розвивальних занять. Правда, зустрічаються діти, які дуже добре можуть зобразити героя мультфільму, але на лихо намалювати довільну квіточку, самостійно придумати малюнок вони не можуть.
Отже, ми бачимо, що в більшості американських і японських серіалів за рахунок використання високого темпу й агресивної колірної гами йде експлуатація мимовільної уваги. Давайте згадаємо про те, що ми говорили на самому початку. Мимовільна увага жорстко пов’язана з інстинктом самозбереження, а одним із допоміжних механізмів цього інстинкту є агресія. Ми всі знаємо, як непереборно нам хочеться відвести очі від яскравого світла, утекти від великого об’єкту, що наближається до нас, або відкинути рукою дрібний, що стрімко летить на нас. Мимовільна увага включає механізм відповідної реакції на подразник. Перед екраном ми всі подавлюємо цю ре-акцію. Випущений адреналін гуляє по організму й намагається знайти собі застосування. Залежно від індивідуальних слабких місць нервової системи переважно підвищується тривожність (страхи) або агресивність (порушення поведінки) що, на жаль, у дітей проявляється набагато серйозніше, ніж у дорослих, і суттєво підсилюється, якщо дитина перебуває в хронічній психотравмуючій ситуації або має психоорганічний синдром.
Ще один серйозний аспект – це емоційний стан героїв мультфільмів. Якщо подивитися на вираз обличчя (або мордочки) героїв, то ми побачимо, що в японських анімаційних фільмах у героїв практично відсутнє те, що ми називаємо виявом особистості. Тобто, там бачимо або якусь подібність посмішки, або дивно зміненого, переляканого індивіда з відкритим ротом, третій варіант — вискалені зуби — злість. Такий бідний емоційний спектр «привітність — страх — злість», відсутність різних переживань на обличчі й у мовних інтонаціях (переклад японських мультфільмів супроводжується дивним майже скандованим тоном мови) своєрідно виключає певні центри правої півкулі, які обробляють інформацію пов’язану з визначенням виразу обличчя співрозмовника та його інтонацій. Можливо, для японської культури є нормою якомога менш виразне обличчя людини, але для нашої культури норма — відкритий прояв емоцій. Можна помітити, що японськими анімаційними фільмами захоплюються насамперед діти з певними особливостями емоційної сфери: низькою здатністю до диференціації почуттів інших людей і, як наслідок, відсутністю інтересу до них, соціальною ригідністю, низькою потребою в контактах з однолітками (краще контакт із дорослими), занадто буквальне розуміння звертань, погане розуміння гумору. В цілому, вони мають виражені комунікаційні труднощі й виростають із рисами шизоїдної акцентуації. Я далека від думки, що японські мульт¬фільми є причиною подібного розвитку емоційної сфери, але посилити, зробити наявні проблеми ще виразнішими вони можуть. Такі діти, застигаючи перед екраном, опиняються у своїй стихії, їм не треба напружуватися, щоб зрозуміти складні емоційні взаємини героїв, і це є додатковим стимулом до відходу від реальних травматичних контактів із однолітками. Фактично, дозволяючи такій дитині дивитися безконтрольно телевізор, батьки відкривають дорогу до аутизації дитини, а ступінь цієї аутизації залежить від декількох причин: по-перше, від індивідуальних генетично закладених особливостей центральної нервової діяльності, по-друге, наскільки гармонійні взаємини у родині дитини. Як правило, до перегляду таких мультфільмів із часом додаються комп’ютерні ігри й певні художні фільми, такі як «Матриця». Тобто таке захоплення анімаційними фільмами готує ґрунт для залежності від комп’ютерних ігор.
Але це тема іншої розмови, а поки повернемося до того, що було сказано спочатку – багато центрів правої півкулі залишаються без роботи. Така своєрідна депривація. А мозок завжди знаходить вихід із ситуації бездіяльності. Як показали дослідження останніх років, саме права півкуля потенціює депресивний настрій і тривогу. Тому, коли телевізор вимикається, права півкуля намагається відновити порушену рівновагу. Й ми бачимо, що в дитини занадто часто настрій знижений, вона втрачає інтерес не тільки до навчання, але й до звичайної для її віку ігрової діяльності, до спілкування з людьми, одночасно наростають страхи. Тобто в дитини спостерігається те, що в медицині називається тривожно-депресивним синдромом, і вже потребує не тільки психологічної, але й медичної допомоги.
Таким чином ми бачимо, що, здавалося б, безневинні «мультики» серйозно можуть впливати на розвиток нервової системи дитини, різних сфер психіки — від пізнавальної до емоційної, і навіть побічно впливають на формування характеру. Все це відбувається при безконтрольному доступі до телевізора і відсутності елементарної батьківської цензури.
використано матеріали:Газета “Психолог” № 16, 2007р. Стаття Северенчук Н.
