|
Коли заходить мова про нещасливу дитину, звичайно йдеться про дитину, яку недостатньо люблять або ж не люблять зовсім. Узагалі батьки вважають, що вони люблять своїх дітей безкорисливо, але насправді таке буває рідко. Як же ця проблема вирішується на сучасному етапі?
На початку розмови пригадаємо, як А. Макаренко розглядав це питання в праці «Про батьківський авторитет». Він дав широку характеристику хибного батьківського авторитету любові до дітей. На його погляд, багато батьків переконані, аби діти були слухняні, треба, щоб вони любили батьків; аби завоювати цю любов, необхідно на кожному кроці проявляти до дітей свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні поцілунки, пустощі сиплються на дітей у надмірній кількості. Через це повз батьків проходить багато важливих дрібниць сімейного виховання. Головне — дитина все має робити через любов до батьків. Тому в сімейному вихованні багато небезпечних місць. Насамперед, може прорости сімейний егоїзм. Незабаром проявляється холодна й цинічна вигода. А. Макаренко підкреслював, що надмірна любов породжує нещирих і брехливих егоїстів. І часто-густо першими жертвами цього егоїзму стають самі батьки.
Яку батьківську любов можна назвати корисною, а яку — справжньою? Якщо батьки прагнуть, щоб діти їх поважали тільки за те, що вони батько і мати, то ними керує егоїзм. Такі батьки дбають про задоволення дитячих потреб із далеким розрахунком — щоб діти згодом «заплатили» за це (можливо і з лишком), і вже заздалегідь твердять їм про вдячність. Така любов виховує холодних лицемірів, які цінуватимуть не лише батьківські, але й інші почуття, якщо це їм буде вигідно.
Якщо ж ви, батьки, проявляєте свою любов лише тоді, коли діти слухняні та гарно себе поводять, вони не будуть відчувати, що їх люблять завжди. Це, у свою чергу, може зробити дітей невпевненими, знизити їхню самооцінку, похитнути віру в себе і дійсно перешкодити їм розвиватись у кращий бік, щоб зміцнити свій самоконтроль і проявити себе більш зріло. Усе сучасне виховання нерідко спрямовується на те, щоб дитина була «зручною», тому більшість із вас послідовно крок за кроком прагне придушити, знищити все те, що є волею і свободою дитини, стійкістю її душі. Але ж є й інший бік такого «виховання»: дитина буде внутрішньо безвільною, життєво немічною. Отже, ви несете повну відповідальність за поведінку і постійний розвиток своїх дітей.
Якщо ви любите своїх дітей лише тоді, коли вони виконують усі ваші вимоги і відповідають вашим очікуванням, діти постійно відчувають свою невпевненість. Вони вважають, що марно прагнути кращого, тому що вам ніколи не догодити. Дітей буде переслідувати тривога і низька самооцінка, до того ж постійно виникатимуть проблеми в емоційному розвитку та поведінці.
Почуття, коли батьки вважають дітей своєю власністю,— не що інше, як ваше прагнення заохочувати надмірну залежність дитини. Але якщо ця залежність від вас не буде зменшуватися в міру того, як дитина зростає, вона теж перешкоджатиме її емоційному розвитку. П. Торнер, відомий шведський психотерапевт, зауважував, що батьки використовують різні засоби тиснення: навіювання, емоційний шантаж, влада авторитету, необхідність підкорятися. Ви впевнені, що маєте всі права на дитину, тому що вона вам належить. Ви — батьки-власники.
Якщо ви нехтуєте правом дитини на незалежність, то вона може вирости надто залежною, надто слухняною, безпомічною, безпорадною. У цьому випадку ваша дитина може стати здобиччю більш сильних і владних людей, наприклад різноманітних неформальних групувань, банд, релігійних сект тощо. А коли більш доросла дитина почне заперечувати і навіть повністю відхиляти ваші поради, це призведе до негативних стосунків у сім’ї, до повного заперечення авторитету батьків. Тому важливо вміти вчасно погасити в собі власницький інстинкт, відокремити це почуття від справжньої турботи про загальне благополуччя дитини. Нарешті, якщо ваше батьківське любовне піклування про дитину зв’язує кожен її крок, якщо запобігає будь-якій самостійній діяльності, якщо виправдовує дитину в усіх її провинах, то подібна любов далеко не безкорислива, отже, менш за все ви думаєте й дбаєте про майбутнє, для якого маєте виховати дитину, і про майбутнє самої дитини. Ви хвилюєтесь тільки про себе.
Дуже часто в сучасних сім’ях дитина перетворюється в якусь недоторканну істоту, яку необхідно за будь-яких обставин захистити від мінливості життя. У подібній ситуації слова «рахуватися з дитиною» означає для батьків «зробити її центром свого життя». Деякі батьки з гордістю проголошують, що дитина для них понад усе. Але справа виховання вимагає іншого: бути достойним прикладом і орієнтиром для своїх дітей. З цього приводу, звертаючись до батьків, А. Макаренко говорив: «Ваша власна поведінка — вирішальний фактор. Не думайте, що ви виховуєте дитину лише тоді, коли з нею розмовляєте, повчаєте або караєте її. Ви виховуєте її в кожний момент вашого життя, навіть коли вас немає вдома.
Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. Батьківська вимога до себе, батьківська пошана до своєї сім’ї, батьківський контроль над кожним своїм кроком — ось перший і найголовніший метод виховання».
Коли дитина бажана, то часто-густо виконує роль ідеального «Я», своїх батьків, вона заповнює порожнечу, стає вищим досягненням подружнього життя. Дитина ні в чому не знає заборони, і батьки свідомо йдуть на всі жертви, аби виконати примхи своєї дитини. Деякі батьки доходять до того, що змінюють професію, місце проживання і навіть розлучаються заради уявного благополуччя дитини. У відповідь вони очікують, що з часом дитина виправдає батьківські надії. Такі стосунки, коли батьки перебувають на «побігеньках» у свого чада, свідчать про приховану форму батьківського неврозу.
Культ дитини можна спостерігати в сценах повсякденного міського життя: у школі, автобусі, кафе — батьки скрізь вбачають необхідність захистити дитину, інакше кажучи — відгородити її від необхідності діяти самостійно. Така поведінка батьків ґрунтується на двох дуже сумнівних передумовах. З одного боку, вчені стверджують, що особистість буде розвиватися гармонійно, якщо зазнає мінімальних труднощів, причому під гармонією в даному випадку мають на увазі не рівновагу сил, а відсутність конфлікту взагалі. З іншого боку, підкреслюють, що справжні потреби дитини відповідають її бажанням, які вона висловлює, настільки, наскільки вони узгоджуються з поглядами батьків.
Дитині необхідні як позитивні, так і негативні емоції. Для успішного розвитку сина чи доньки корисно іноді й відмовляти їм у чомусь, дещо обмежувати їхні бажання і таким чином готувати до подолання подібних ситуацій у майбутньому. Саме вміння долати неприємності допомагає маленькій людині сформуватись як особистості. Роль домашнього вихователя, насамперед, полягає в тому, щоб допомогти дитині стати дорослішою, щоб навчити її протистояти дійсності, а не ховатися і втікати від неї. Відмежовуючи дитину від реальностей навколишнього світу, навіть з добрими намірами, батьки тим самим позбавляють її можливості набувати життєвого досвіду, знайти свій особистий шлях розв’язання деяких проблем.
Звичайно, дитину потрібно навчати, але нескінченне розтлумачення будь-чого може нашкодити їй. Вона не сприйматиме реальний світ з усіма його протиріччями, а думатиме, що життя лише злегка пожурить її за скоєні дії. Надмірна захищеність позбавляє дитину чуттєвого зв’язку зі світом, замінюючи його розумовим сприйняттям. Одна справа — знати, що можливо отримати опік, а зовсім інша — дійсно обпектися. Дитина інстинктивно шукає рамки і межі своїх дій і якщо не знаходить, то рано чи пізно невдоволеність, викликана їх відсутністю, дасть про себе знати.
Оскільки діти сьогодні дуже рідко навчаються самостійно налагоджувати відношення зі світом, то дещо згодом розставання з дитинством буде проходити для них надто важко. Саме в цей перехідний період може з’явитися глибока депресія, обтяжена цинізмом і нігілізмом. Підліток неначе демонструє всьому світу цю відсутність перешкод, цю пустоту, цю байдужість: його нічого не хвилює, не зворушує й ніколи не зачепить. Такий підліток сприймає будь-яку протидію, навіть з боку батьків, як насильство, йому огидна брутальна життєва сила. Пригнічений своєю нікчемністю, він хоче справжньої любові, на яку можна було б опертися, щоб уникнути будь-яких ситуацій, пов’язаних із прямим зіткненням із реальним світом. Такі діти метушаться між агресивністю й меланхолією, вони не здатні йти назустріч справжньому життю.
Таким чином, батьки, вчителі все частіше зустрічаються з новим типом відчаю, який є результатом надмірної батьківської любові та розбещеності дітей. А. Макаренко в таких випадках говорив, якщо з дитиною щось неблагополучно, то насамперед слід «покласти себе під мікроскоп». Не дитину треба виховувати, а змінювати своє ставлення до неї.
Б. Спок писав, що результат виховання залежить не від суворості чи м’якості, а від почуттів до дитини, її розуміння з боку батьків. І це — головний закон виховання.
Дуже часто ви, батьки, ще до народження дитини уявляєте, якою вона повинна бути. Якщо ж раптом дитина не виправдовує ваших сподівань, ви не тільки не любите, а й усіма силами намагаєтесь перебороти дитину, підігнати її під свій ідеал. Нав’язуючи дітям свої тенденції, свої упереджені ідеї та переконання, батьки роблять із них рабів, а не вільних дітей.
Суть виховання полягає не в тому, щоб виліпити людей у готовій формі й надати їм готову інструкцію для поведінки, а в тому, щоб розвинути у дітей засоби для правильного спостереження, правильної оцінки і правильного висновку. Замість того, щоб уважно вивчити, якими якостями наділена дитина від природи, розвивати її здібності, надати дитині змогу відчути радість пізнання себе та оточуючого світу, деякі батьки деформують її характер. Фундамент формування характеру закладається змалку. Але у справі його виховання теж можна простежити багато помилок. Одна з них пов’язана з тим, що деякі люблячі батьки вважають за потрібне виробляти в дітей гальмування, яке б стримувало їх від негативних форм поведінки. Для дитини як для людського індивіда існують високі моральні мотиви поведінки, тому, навчаючи її, треба не просто забороняти, наприклад, їсти брудними руками або поступитися чимось старшим, а прискіпливо формувати в них потребу в чистоті, залюбки сприяти засвоєнню моральних принципів. Тоді поведінка дітей буде не просто результатом заперечень їхніх бажань, а доброзичливим проявом внутрішніх потреб дитини поводитися згідно з нормами.
Ви повинні пам’ятати, що природа дитини така сама, як і природа дорослої людини. Дитина подібна до молодого деревця, яке ще не виросло, але розвивається, набираючи сил і пристосовуючись до навколишнього середовища, як і доросле дерево. Дитина відчуває, вболіває, страждає так само, як і дорослі, але дещо в іншому ритмі. Чому? Тому що, з одного боку, їй перешкоджає органічна слабкість, незнання, недосвідченість, а з другого — вона має безмірний життєвий потенціал, який у дорослих людей часто буває послабленим. Дитина діє й реагує відповідно до обставин, але живе за тими самими принципами, що й дорослі. Різниця між дорослими і дітьми не в самій природі, а в ступені їх розвитку. Отже, перед тим, як засуджувати або карати дитину, запитайте в себе: як би я вчинив у її віці?
Батьки повинні пам’ятати, що дитина не любить, коли її карають. Чому? Подібне відбувається з людиною, яка тільки готується стрибнути у воду, а її раптом підштовхнули ззаду. Інстинктивно, механічно людина робить зусилля, щоб подолати закон, який діє як у фізіологічній сфері, так і в галузі моралі й громадських взаємин. Люди так улаштовані, що кожен жест, кожна команда ледь не автоматично викликають у них опір, перше поривання — не підкорятися наказу. Батьки іноді заперечують, що дитина ще недосвідчена і її треба наполегливо спрямовувати, а згодом підштовхувати туди, куди вона не бажає рухатися. У цьому криється помилка. Батьки мають знайти такі педагогічні прийоми, при яких дитина буде мати права і самостійність у виборі шляху. Дитині треба надати право власного голосу, свободи дій, ініціативи і завжди сприяти досягненню успіхів. Доречно пробудити в дитині зацікавленість у результатах своєї праці,— це головне завдання батьків.
Справжня любов повинна проявлятися в усіх стосунках між батьками і дітьми. Така любов є фундаментом, на якому ґрунтуються надійні взаємовідносини в сім’ї. Саме це повною мірою забезпечує реалізацію потенційних можливостей і талантів дитини. Справжня любов виникає лише тоді, коли в улюбленій дитині вбачають, насамперед, дитину, народжену не для втіхи, а для особистого щастя, повної реалізації себе в житті, людину самостійного почуття, самостійної думки, впевнену у своїх моральних силах і сповнену почуття людської гідності.
|
